Site logo

Історико-архітектурна довідка

Дана земельна ділянка знаходиться в урочищі Бабин Яр у Шевченківському районі міста Києва. З західної сторони вона обмежується вулицею Дорогожицькою, з північної – вулицею О. Теліги до буд. №39, навпроти якого встановлений пам’ятник жертвам Куренівської трагедії, а далі – яром. Зі східної сторони урочища ділянка закінчується біля склепу сім’ї Качинських, а південна сторона простягається від склепу вздовж асфальтованої алеї до приміщення Шевченківського районного відділення „Київзеленбуду”, і далі обмежується вже зайнятими і забудованими земельними ділянками та частиною вулиці Оранжерейної. Крім того, земельну ділянку перетинає вулиця Мельникова, на розі якої та вул. О. Теліги знаходиться станція метро „Дорогожичі”, яка не входить в межі земельної ділянки.

В межі земельної ділянки окремим клином входить алея ( „Дорога Скорботи”), яка тягнеться від приміщення колишньої контори єврейського цвинтаря (вул. Мельникова, 44) до пам’ятника „Мінора”.

На виконання розпорядження Президента України від 23 вересня 2005 року № 1172 „ Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви”, (док. №1) постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.2007 р. № 308 „Про Державний історико-меморіальний заповідник „Бабин Яр” (док. №2) було утворено зазначений заповідник.

Пунктом 2 зазначеної постанови передбачено затвердження меж та зон охорони заповідника і передачу у державну власність комплексу пам’яток в урочищі Бабин Яр.

Питання створення меморіального заповідника на території Бабиного Яру піднімалося неодноразово протягом довгого часу. Зокрема, за ініціативою Президента Єврейської ради України, голови фонду «Пам’ять Бабиного Яру» І.М.Левітаса, Київською міською державною адміністрацією 13.03.1999 року було створено комісію на чолі з заступником голови Київської міської державної адміністрації С.Т. Сташевським, за результатами роботи якої був складений окремий протокол (док. №3). Пунктом 3.1 даного протоколу, для уточнення місць масового розстрілу населення, встановлення охоронних меж, було передбачено розробку історико-містобудівного опорного плану території Бабиного Яру з прилеглими територіями.

Географічно – верхів’я урочища Бабин Яр знаходилося біля сучасної вулиці Дорогожицької, а його основне русло (власне – яр), починалося від сучасної вулиці Мельникова в бік Куренівки. Тут пролягав один з самих великих на території Києва ярів (довжина більш ніж 2,5 км, глибина від 5 до 30 м), по дну якого протікав струмок з однойменною назвою, в минулому – права притока ріки Почайни. [1]

З північної сторони відроги яру доходили до сучасної вулиці О. Теліги, а один із його відрогів перетинав вулицю в глибину в районі будинків №№ 25, 27.

За історичною версією сама назва «Бабин Яр» з’явилася в XV ст. Перша згадка про нього приходиться на 1401 р., коли власниця цієї землі, баба-шинкарка, продала її Домініканському монастирю.

Бабин Яр являє собою частину системи ярів в північно-західній частині Києва, яка утворилася внаслідок ерозії, починаючи з раннього четвертинного періоду. Ґрунтову основу місцевості складали яскраві глини, на які в льодовиковий період осіли суглинки та піски.

В період Київської Русі Бабин і Реп’яхів яри були природним захисним кордоном древнього Києва.

На високій горі, там, де Бабин Яр виходив в долину Дніпра, Всеволод Ольгович приблизно в 1140 р. заснував Кирилівський монастир і побудував в ньому кам’яну церкву. Після взяття Києва ханом Батиєм, новини про Кирилівський монастир зникають до початку XVI ст. Впродовж цього часу церква і монастирська земля знаходилися в приватній власності. В XVII-XVIII ст.ст. монастир надбаває значні земле володіння та веде великі будівельні роботи.

В наступні роки ця територія залишалася малонаселеною місцевістю.

В 1786 р. древній Кирилівський монастир використовувався як дім для військових інвалідів. В 1803 р. були побудовані нові одноповерхові корпуси, в яких розмістилася лікарня для душевнохворих. У радянський час цей лікувальний заклад було повністю перепрофільовано в психоневрологічну лікарню. В 1920-30-х р.р. вона носила ім’я Т.Шевченка, а з 1936 р. – академіка І.Павлова. Тепер тут розташований перший лікувально-діагностичний і науково-педагогічний центр.

Вздовж мису між Бабиним і Реп’яховим ярами в Кирилівському гаюпоступово формувався Кирилівський православний цвинтар (перестав діяти в 1929 р.). З північної сторони в 1892-1894 рр. почалося облаштування Лук’янівського єврейського цвинтаря, в кінці парної сторони вул. Великої Дорогожицької, нинішньої вул. Мельникова.

На території єврейського цвинтаря знаходився конторський будиночок, який зберігся до теперішнього часу (нині вул.Мельникова, 44) (фото №1). На непарній стороні вул. Мельникова теж влаштовується цвинтар, де хоронили військовослужбовців (т. з. Братський цвинтар.). На непарній стороні вул. Лагерної (сучасної вул. Дорогожицької) ще з 1878 р. діяв Лук’янівський православний цвинтар (нині – заповідник-нікрополь ).

Велика територія північніше Старожитомирської дороги (нинішньої вул. Дегтярівської) між Лук’янівським цвинтарем і верхівками урочища Бабин Яр – з однієї сторони, і рікою Сирець – з іншого боку, в 1869 р. була відведена під літні військові табори. Тут були зведені легкі житлові будинки, дерев’яна церква, обладнані плаци, стрільбища, навчальне поле.

В 1895 р. до таборів була прокладена трамвайна колія, так звана Лагерна лінія, яка працювала декілька років. Під час першої світової війни, в 1916 р. лінія була закрита по причині нестачі вагонів, а трамвайні колії були розібрані. [2]

Після революції і до початку війни 1941-1945 рр. Сирецькі табори залишалися в віданні військових, тут були розміщені бронетанкові частини. На розгалуженні вулиць Мельникова та Лагерної (сучасної вул. Дорогожицької ) діяло ремонтне господарство по обслуговуванню бронетанкових частин, від яких залишилися окремі корпуси нинішнього мотозаводу і колишні гаражі (фото № 2).

Будівництво таборів практично не змінило характеру району: це було малонаселене передмістя Києва, чий складний рельєф ускладнював хаотичність забудови. Більш інтенсивно територія починає забудовуватися в другій половині XIX ст. В 1863 р. будується тюремний замок, прокладаються нові вулиці – нинішні Стара Поляна, Овручська, Герцена, Макарівська, Багговутівська. На місці колишньої Старожитомирської дороги прокладається вул. Дегтя-рівська, названа по прізвищу купця М.Дегтярьова, на засоби якого була створена тут богодільня. В роки Першої світової війни корпуси богодільні були віддані під військовий шпиталь, потім під школу (нині - Київський інститут сухопутних військ Міністерства оборони України).

В 1885 р. по вул. Багговутівській , 1побудований новий комплекс Єврейської лікарні. На вул. Великій Дорогожицькій (нині – Мельникова,31 ) діяв притулок імені Цесаревича Олексія, який був призначений для дітей із сімей військових. На розі Малодорогожицької і Макарівської розташовувалася школа – притулок для глухонімих.

В районі Лук’янівки розташовувалося декілька підприємств, з яких найбільшим був кабельний завод на вул. Багговутівській,29 (нині - Багговутівська,10).

В основному в цьому районі переважала присадибна забудова і будинки барачного типу, кордон забудови доходив майже до Лук’янівського цвинтаря. Тут же поруч був один з міських смітників. [3]

Нові можливості для перетворень відкрилися після прийняття Урядом рішення в 1934 р. про перенесення столиці Радянської України з Харкова до Києва. Місто перетворюється у великий адміністративний і культурний центр.

На території Лук’янівки починається будівництво житлових будинків. В 1937-1938 рр. побудований п’ятиповерховий житловий будинок на вул.Мельникова, 48 (нині – Мельникова,12), в якому жили сім’ї офіцерського складу Червоної Армії. Владою приділялася значна увага розвитку околиць, в тому числі Лук’янівки.

З вулицею Мельникова пов’язано два історичних непорозуміння. По-перше, вона ніколи офіційно не називалася «вулицею Мельника». З 1869 р. вона носила назву Дорогожицької (Великої Дорогожицької). В 1922 р. вона отримала своє нинішнє найменування на честь київського марксиста Ю.Мельникова. [4]

Проте, на виданій в 1932 р. схемі маршрутів і проїздів м. Києва [5] , а також на Схематичному плані міста, виданому в Харкові в 1935 р., вона названа «вулицею Мельника». Ця ж назва використовується в Великій Радянській Енциклопедії і на німецьких картах 1941 р. Вказано воно і у випущеному в 1937 р. довіднику для приїжджих до Києва [6] . Після цього її часто називали так в побуті і навіть в деяких офіційних документах. Але це суто лінгвістична помилка.

В підтвердження цього можна привести два документи, складених практично одночасно в кінці 1940-х рр., під час збору даних про пам’ятники, знищені або пошкоджені під час німецької окупації. В документах описується один і той же будинок, спалений німцями при відступі з Києва в 1943 р. – будинок Ю. Мельникова.

В одному з них, складеному на російській мові «Паспорте памятника», він описаний як «дом Мельникова», який знаходиться за адресою «г. Киев, ул. Мельникова, №15». Далі детально вказується, що «тут жив і працював в 1893-1896 рр. один з перших соціал-демократів царської Росії слюсар Ю.Мельников. Його майстерня була підпільною школою і явочною квартирою для працівників соціал-демократії 90-х років» [7] .

В іншому ж документі, складеному в Управлінні культури міськвиконкому на українській мові «Списку пам’ятників культури та старини, зруйнованих німецькими окупантами по м. Києву» в розділі «Пам’ятники історико-революційні» вказаний «Будинок Мельника», розташований за адресою: «м.Київ, вул.Мельника, №15» [8] .

Тотожність об’єктів [9] , героїв і назв вулиць сумнівів не викликають. А це означає, що в другому випадку ми маємо справу з відміченою вище розповсюдженою помилкою.

Варто відмітити, що під час окупації вулиці було повернено стару назву – Дорогожицька [10] . А. Кудрицький вказує, що вулиця називалася так до 1957р., але ще на картосхемі 1965 р. вона зберігає цю назву.

До війни вимощена частина вул. Мельникова проходила між двома цвинтарями - Єврейським і Військовим (Братським) і продовжувалася далі, як ґрунтова дорога. По ній люди, які жили на околиці ходили до центральної частини міста. Той факт, що вимощена частина дороги закінчувалася між двома цвинтарями, привів до того, що на одних картах вона там і обривалася, а на інших продовжувалася до сучасної вул. Щусєва.

Зокрема, на схематичному плані 1935 р. і в створених на його основі планах м. Києва, надрукованих в Великій Радянській Енциклопедії, виданій в 1936 р. і в Малій Радянській Енциклопедії, виданій в 1937 р. [11] вказана ґрунтова ділянка вул. Мельникова, яка перетинає яр і йде далі в Гостомельському напрямку. Ця ділянка вул. Мельникова була заасфальтована тільки в 1950-ті роки.

Таким чином, до початку 1950-х рр. Бабин Яр зберігав свої обриси, основне русло якого починалося від станції метро „Дорогожичі” і тяглося в бік Куренівки. А на ділянці від вулиці Мельникова до вулиці Дорогожицької був пустир, зарослий кущами і невеликими деревами. Через нього по стежці люди ходили до трамвайної зупинки на вул.Лагерній (сучасна вул.. Дорогожицька).

У книзі «Бабин Яр. Книга пам’яті» в розділі «Нерозгадані таємниці «Бабиного Яру» президент фонду «Бабин Яр», голова Товариства єврейської культури України І. М.Левітас пише: «Ті, хто вважає, що злодійство відбувалося там, де стоїть монумент на вулиці Дорогожицькій, помиляються, Бабин Яр – це величезний яр з відгалуженнями, який тягнеться в бік Куренівки – до Кирилівської церкви, майже на три з половиною кілометри. По дну його протікали струмки, які весною розливалися і утворювали озерця. Місцеві жителі називали його Кирилівським.

Починався цей яр біля єврейського цвинтаря, глуха стіна якого тягнулася вздовж вулиці Мельникова. Це був дуже великий цвинтар, його ділянки доходили до обласної лікарні, до Відрогів Бабиного і Реп’яхова Ярів. Ще зберігся будинок, де розміщувалася контора та ритуальні служби цвинтаря, - це будинок № 44 по вул. Мельникова. Нині тут знаходиться гуртожиток хокейної команди «Сокіл». Саме тут знаходився головний вхід і починалася центральна алея, яка упиралася в безіменний відріг Кирилівського Яру. В 1991 році тут встановлено пам’ятник «Мінора» - єврейський семисвічник.» [12]

З початку війни в Києві широко велись роботи по створенню оборонних споруд. В ході цих робіт протитанковими ровами були перекриті основні магістралі міста. При цьому, щоб не паралізувати рух, рови проривались по обох боках вулиць, а проїзна частина залишалась недоторканою. Один з таких ровів був виритий перпендикулярно вул. Мельникова трохи далі її перетину з вул. Пугачова [13] .

Ще один рів був проритий в районі Бабиного Яру. Він постійно зустрічається в джерелах як місце масових розстрілів і поховань.

Після появи повідомлення Надзвичайної Державної комісії протитанковий рів неодноразово згадувався в опублікованих документах. Так, в 1954 р. в матеріалах Нюрнберзького процесу були надруковані витяги із показів, даних в 1945 р. обер вахмістром Г. Адамцем, який охороняв ув’язнених, що спалювали трупи в Бабиному Яру. Він зокрема сказав: «В одному протитанковому рові була влаштована могила, яка частково була заповнена трупами. Цей рів був довжиною в 100 метрів, 10 метрів шириною і глибиною 4-5 метрів…» [14] .

В 1966 р. А.Кузнєцов в романі-документі «Бабин Яр», розповідаючи про спалювання трупів в 1943 р., писав: « Стали водить за пределы оврага: в соседний противотанковый ров метров двести длиной» [15] .

Під час допитів в КДБ УССР по справам К. Калльсена, Матнера (1967) і І.Піля (1980) свідки показали:

А. Євгеньєв (1967): «За вулицею Дорогожицькою, з другої сторони Сирецького табору був виритий протитанковий рів» [16].

П. Клепко (1980): «На початку урочища Бабин Яр, зі сторони вул. Дорогожицької був протитанковий рів» [17].

Я. Чернякова (1980): «…я йшла від Лук’янівського цвинтаря по вул. Дорогожицькій в сторону нинішньої вул. Д. Коротченко. На перетині цих вулиць був виритий протитанковий рів» [18].

У своїх відеосвідченнях, даних в 1997 р. співробітниками Фонду «Переживші Шоа», Л. Заворотна розповіла, що «коли почалася війна, їх, місцевих жителів, посилали «на окопи». Один такий протитанковий рів йшов від Лук’янівського цвинтаря і до самих Сирецьких таборів» [19] . А потім, стоячи на вул. Дорогожицькій, недалеко від її перетину з вул. О. Теліги, вона показала в глибину тротуару за лінію дерев і каже, що тут знаходився протитанковий рів, шириною і глибиною приблизно метрів три, який тягнувся до цвинтаря [20] .

Таким чином, ми можемо стверджувати, що протитанковий рів, який став в роки німецької окупації місцем масових розстрілів, був проритий від Лук’янівського цвинтаря вздовж лівої сторони вул. Лагерної (вздовж сучасної будівлі моргу) і перетинав її в тому місці, де вона повертала в сторону вул. Дегтярівської і Брест-Литовського проспекту (вул. Лагерна в той час включала в себе сучасну вул. Т. Шамрило).

До цього часу як в науковій, так і в суспільній свідомості існує уява про деяку єдину дію, яка почалася 29 вересня і закінчилася чи то 30 вересня, чи пізніше, але проходила якби не перериваючись і по одному сценарію. В результаті намагаючись локалізувати ці події, вони спочатку шукають один маршрут і одне місце, і відповідно, намагаються просто звести всі розстріли в єдине дійство, узгоджене показаннями різних свідків.

Насправді ж, ми маємо справу з серією окремих акцій, які проводилися безперервно на протязі двох років різними караючими органами, різних по масштабу, по відношенню до різних груп мирного населення (в першу чергу євреїв, а також циган, заручників, представників інтелігенції), військовополонених, партизан та підпільників і, що не мало важливо, в різних місцях, хоча і в межах одного, достатньо невеликого району.

Перший продовжувався з вересня до кінця жовтня (або навіть до середини листопада) 1941 р. Розстріли в цей час в основному проводились мобільними підрозділами СС (айнзацгрупи і поліцейські частини) при співпраці з польовою жандармерією (свідки не одноразово описують характерну форму з великою металічною бляхою на грудях) і частин вермахту (є документи, які вказують на те, що в розстрілах 29-30 вересня брали участь 454-а охоронна дивізія [21] , 75-а та 299-а піхотні дивізії [22].

У книзі «Бабин Яр. Книга пам’яті» в розділі «Нерозгадані таємниці «Бабиного Яру» президент фонду «Бабин Яр», голова Товариства єврейської культури України І. М. Левітас пише: « Розстріли продовжувалися два роки. За цей час були знищені десятки тисяч людей різних національностей: євреї, українці, росіяни, цигани…До речі, циган розстріляли в перші ж дні окупації, зразу після євреїв: три куренівські табори. Розстрілювали за Кирилівською церквою, там же на Куренівці. Було їх майже 100 чоловік. А останніх циган розстріляли перед самим звільненням Києва: 12 кибиток, які намагалися виїхати з Києва». [23]

Також з перших же днів окупації почався масовий розстріл партійно-господарського активу м. Києва.

12 листопада у зведенні німецького Головного імперського управління безпеки (РСХА) «Повідомлення про події в СРСР» № 132 з’являється повідомлення: « У ході початого зондеркомандою 4-а розслідування в справі підпільного апарата КП на Україні в Києві вже арештований ряд функціонерів. Корисні і докладні відомості про нову організацію КП у Києві дав українець Іван Романченко… Романченко з 1931 р. був у складі КП і останнім часом був секретарем Ленінського райкому партії в Києві». [24]

Центральною подією в історії Бабиного Яру стали масової акції по знищенню єврейського населення м. Києва 29-30 вересня 1941 р. Насамперед, потрібно спробувати відповісти на питання, чому взагалі саме Бабин Яр був обраний для її проведення.

До окупації Бабин Яр був околицею міста, з південної сторони якого знаходилася велика кількість цвинтарів. Зокрема, Єврейське, Кирилівське православне, Мусульманське, Караїмське, Братське (військове), Лук’янівське. Саме тому, на нашу думку, німецько-фашистськими окупантами і був обраний Бабин Яр для масових розстрілів людей.

28 вересня на вулицях з’явилось повідомлення на трьох мовах (фото № 3), відповідно до якого « Всі жиди Києва і його околиці повинні з’явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникової і Доктерівської .»

Текст цього наказу виключає припущення про участь у його складенні кого-небудь з жителів Києва. Це переконливо підтверджується викладеними в ньому топографічними невідповідностями. Адже цвинтар, байдуже - єврейський або православний, починався на перетині вулиць Мельникова і Лагерної (сучасної вул. Дорогожицької), а не Дігтярівської, яка до того ж названа Доктерівською.

Маршрут, яким вели людей на розстріл описаний багатьма свідками і він є загально відомим. Людей вели на розстріл безпосередньо до Бабиного Яру по сучасних вулицях Мельникова та Дорогожицькій.

У «Повідомленні про події в СРСР» № 101 від 2 жовтня 1941 р. сказано: «Зондеркоманда 4-а в співробітництві зі штабом групи й двома командами поліцейського полку «Південь» 29 і 30.09.41 стратила в Києві 33 771 єврея». [25]

Однак розстріли йшли й у наступні дні.

В офіційному радянському виданні 1965 р. вказувалося: «Розстріли в Бабиному Яру тривали 5 днів з ранку до ночі». Судячи з контексту, маються на увазі п’ять днів, починаючи з 29 вересня 1941 р. [26]

Ця версія є загальноприйнятою. Київський історик В.Король приводить як загальновідомий факт, що «починаючи з 29 вересня 1941 року, протягом п’яти днів в Бабиному Яру загинуло понад 100 тис. чоловік, переважно євреї. [27]

Паралельно із цим із середини жовтня 1941 р. до кінця вересня 1943 р. Бабин Яр був місцем регулярних розстрілів (і поховань), які проводились органами поліції безпеки й СД [28] у тісному співробітництві з військовою і цивільною владою Києва.

Так, колишній начальник поліції порядку Києва генерал-лейтенант поліційної служби П. Шеєр на Київському процесі показав, що «два рази у лютому [1942 р.] виділяв СД команди по 30 чоловік для участі в розстрілах, а пізніше СД мала спеціальну роту для цього». [29]

Треба відзначити, що із самого початку до розстрілів залучалися й співробітники щойно створеної української поліції.

Другий період розстрілів у Бабиному Яру можна було б умовно поділити на три етапи.

Перший етап тривав із середини жовтня до весни 1942 р. Він починається на тлі триваючих масових акцій, і в цей час місцева військова влада активно залучає для екзекуцій підрозділи СС, що перебувають у Києві.

Другий етап регулярних розстрілів: кінець зими 1942 р. - середина серпня 1943 р., умовно збігається з часом дії в Києві об’єднаного відомства СД і гестапо (Кдс), що перемінило відомство БдС. У склад КдС увійшов і залишок оперативної команди 5 .

Третій, заключний період регулярних розстрілів у Бабиному Яру відбувався на фоні інтенсивної роботи зі знищення трупів, які велися в Бабиному Яру в серпні-вересні 1943 г. Роботи велися ув’язненими Сирецького концтабору, переселеними в землянки, розміщені безпосередньо в Бабиному Яру. Сам табір у цей період поступово евакуювався.

Роботи почалися 18 серпня й закінчилися 28 вересня 1943 р. Керував ними безпосередньо штурмбанфюрер СС Е. Тонхайде (свідки називають його Тонайде), один з безпосередніх учасників розстрілів 29-30 вересня 1941 р. Охорону здійснювала спеціальна частина 1005-а, укомплектована винятково офіцерським і унтер-офіцерським складом.

Що стосується жертв репресій, то серед них виділяються три категорії. По-перше, це євреї, що спаслися в період масових розстрілів. По-друге, це колишні в’язні Сирецького концтабору. По-третє, це вцілілі учасники спалювання трупів у Бабиному Яру, частина з яких також пройшла через Сирецький концтабір [30] .

Саму ранню дату початку розстрілів назвав у своїх показах, даних НКВС 15 листопада 1943 р. І. Янович, що проживав на вул. Бабин Яр, 19 (теперішня вул. Ольжича).

За його словами, «німці вступили в м. Київ 19.IX.1941 р., а 20.IX.41 р. вони вже проводили групами, в основному, радянських військовополонених на розстріл у Бабин Яр, розташований від мого будинку близько 800-1000 метрів. Особисто я не дивився, як їх розстрілювали, тому що стояла охорона й близько не пускали, було тільки чутно крики людей і автоматні постріли. Таким чином, з 20.IX.41р. щодня німці водили на розстріл сотні людей» [31].

З цим свідченням можна співвіднести слова М. Луценко, дочки сторожа Лук’янівського цвинтаря С. Луценко. Під час окупації вона жила з родиною в будинку по вул. Мельникова, 96. На допиті в НКВС в якості свідка 15 листопада 1943 р. вона показала, що «приблизно у вересні 1941 р. я особисто сама бачила, коли німецький каральний загін вів полонених червоноармійців, які були роздягнені, за російський цвинтар (Лук’янівка). Скільки я не вела спостереження, то поведені туди – не верталися» [32].

Відомо, що ще в травні 1941 р. верховним головнокомандуванням збройних сил Німеччини була підготовлена «Директива щодо поводження з відповідальними політичними працівниками й тому подібними особами».

У ній, зокрема говорилося:

«1. Відповідальні політичні працівники й політичні (керівники) повинні ліквідовуватися.

  1. Оскільки вони будуть захоплюватися військами, рішення про те, чи повинні вони страчуватися, приймається офіцером, що має право накладати дисциплінарні стягнення. Для рішення досить встановлення того, що дана особа є керівним політичним працівником.

  2. Політичні керівники у військах не вважаються полоненими й повинні знищуватися, саме пізніше, в транзитних таборах. У тил не евакуйовувати». [33]

Таким чином, скоріше всього, відразу після захоплення Києва в Бабиному Яру почали розстрілювати політпрацівників, військовополонених-комуністів, що потрапили в полон. Місце розстрілу можна визначити тільки приблизно. У всякому разі, за Лук’янівським цвинтарем знаходилася велика кількість траншей, виритих під час навчання солдатами, що розташовувалися в Сирецьких військових таборах.

Більш пізнішу, ніж Янович, дату часу розстрілів називала у листопаді 1943 р. надзвичайній державній комісії Н. Горбачова, яка жила не далеко від Бабиного Яру, на вул. Тираспільській, 55, кв.2.

Вона заявила, що «22 вересня 1941 р. я особисто бачила, як на протязі цілого дня в Бабин Яр рухалось приблизно 40 вантажних автомашин, які були переповнені єврейським населенням – чоловіками, жінками і дітьми, причому деякі жінки тримали на руках грудних дітей.

Я і ще декілька жінок, які проживали поблизу Бабиного Яру, непомітно для німецької охорони, наблизилися до місця, де зупинялись автомашини і вивантажувались привезені на них люди. Ми побачили, що в метрах 15 від початку Бабиного Яру німці заставляли роздягатися привезених ними євреїв і наказували їм бігти вздовж яру, розстрілюючи, тих, що втікали, з автоматів і кулеметів.

Я особисто бачила, як німці кидали грудних дітей в яр. В яру знаходились не тільки розстріляні, але й поранені, а також живі діти. Ці ж німці закопували яр, при чому було помітно, як невеликий шар землі ворушився від рухів живих людей » [34]

З раннього ранку 29 вересня 1941 р. євреї зі всього Києва стали збиратися до заводу ім. Артема. Куди ж далі лежав їх шлях?

Приведемо свідчення тих, кому вдалося врятуватися від розстрілу ( всі вони дані в 1980 р.).

С. Таужнянський, 1929 р. народження: «Виходячи з нашої вул. Тропініна на перетинаючу її Овручську ми пішли в бік Нової Овручської (тепер вул. Якіра). По мірі наближення до цієї вулиці все збільшувалося число тих громадян, що йшли з речами, а коли вийшли на вул. Мельника, то вона була просто забита людьми, що просувались в сторону перетину вулиць Мельника і Пугачова».

На цій ділянці ще залишалася частина вуличних барикад, зроблених на початку війни з мішків, набитих піском. Ось це загромадження створювало як би своєрідний бар’єр, за яких супроводжуючих вже не пускали, а тих що йшли до місця збору громадян, гітлерівці брали під конвой і гнали далі в напрямку Бабиного Яру .

Гітлерівці розділяли громадян на групи приблизно по 500-600 чоловік і гнали їх по вул. Мельника вниз, потім через вулицю Дегтярівську по вул. Дорогожицькій мимо Лук’янівського і Військового (Братського) цвинтарів, а потім направо вже безпосередньо в Бабин Яр.

Вулиці Дорогожицька і дорога, де тепер вул. О. Теліги, були перекриті гітлерівськими автоматниками з собаками і таким чином район Бабиного Яру був повністю оточений» [35].

Я. Екель, 1923 р. народження: «Ранком 29 вересня 1941 р. батько, мати, бабуся і я в візку, в упряжі, в якій був тільки один кінь, приїхали в район Лук’янівського ринку приблизно до 10 години ранку. Ми наближалися до вулиці Пугачова. Як тільки ті, що йшли, переходили вул. Пугачова, їх брали під конвой гітлерівські автоматники і назад на вул. Мельникова вже нікого не пускали» [36].

Г. Баташева: «Ранком 29 вересня 1941 р. … приблизно о 9 годині ранку ми вийшли зі свого двору, пройшли до вул. Артема, на яку зі всіх інших вулиць сходилися люди і в загальному потоці рухалися до вул. Мельника і Дегтярівської… Ми трохи затримались, а люди все йшли і йшли суцільним потоком в сторону Бабиного Яру. Година вже була близько 10 ранку і ми пішли по вулиці Мельника в загальній масі людей… Добре пам’ятаю, як в цей час назустріч нам зі сторони Бабиного Яру рухалася колона вантажних автомобілів. Точно не можу назвати їх кількість, щось приблизно 15, кожна автомашина була покрита брезентом. В кузовах автомобілів знаходились по 2-3 гітлерівці з автоматами. В районі перетину вулиць Мельникова і Пугачова нас взяли під конвой гітлерівські автоматники і назад по вул. Мельника вже нікого не випускали.» [37]

Д. Пронічева: «в одній з таких груп, в кількості 500-600 чоловік, гнали і мене з матір’ю. Коли ми вже проходили вздовж Бабиного Яру і наблизилися до великої рівної площадки, то повинні були проходити якби живий коридор з вишикуваних в 2 ряди гітлерівців. Пройшовши метрів 30 по цьому коридору ми попадали на згадувану площадку, де людей роздягали і групами по 50-60 чоловік гнали в яр, який був на відстані приблизно 30 метрів від площадки і там розстрілювали з автоматів» [38].

К. Вернер, в 1941 р. служив в зондеркоманді 4-а (свідчення 1964 р.) :

«… вся команда, за виключенням караулу, близько 6 годин ранку відправилась на ці розстріли… Ми зупинились на мощеній вулиці, яка закінчувалась на відкритій місцевості. Там були зібрані багато численні євреї, і там також було влаштовано місце, де євреї повинні були скласти свій одяг і речі. В кілометрі я побачив великий природний яр. Це була піщана місцевість. Яр був глибиною приблизно 10 метрів, довжиною приблизно 400 метрів, шириною зверху близько 80 метрів і внизу приблизно 10 метрів.

Одразу після мого прибуття на місце страти я разом з іншими товаришами повинен був відправитися вниз в цей яр. Це продовжувалось не довго, і скоро до нас по схилах були приведені перші євреї. Євреї повинні були лягати лицем до землі біля стін яру. В яру знаходились три групи стрільців, а в сукупності близько 12 стрілків. До цих груп по розстрілу одночасно зверху весь час підводили євреїв. Наступні євреї повинні були лягати на трупи раніше розстріляних євреїв. Стрільці стояли за євреями і вбивали їх пострілами в потилиці…

… В цей день розстріли продовжувалися приблизно до 17 чи 18 години» [39] .

Не встигаючи розстрілювати таку масу людей німці поставили кулемет. В статті „Нерозгадані таємниці Бабиного Яру” І.М. Левітас пише: „Про те, що стріляли з кулемета, згадував багато хто, в тому числі і жінки, що жили тоді, а дехто й нині, в навколишніх будинках, зокрема по вулиці Бабин Яр, № 15 (сучасна Ольжича): Людмила Заворотня, Інна Євгеньєва, Наталія Ткаченко та ін. [40]

Після масового знищення київських євреїв розстріли продовжувалися. В листопаді 1941 р. були розстріляні священнослужителі за заклик чинити опір окупантам.

Із свідчень даних НКДБ 23.11. 1943 р. очевидицею розстрілів Горбачовою Н.: «Зимою 1942 р., не пам’ятаю точно, в якому місяці до Бабиного Яру німецькі солдати привезли 65 полоненних червонофлотців. Руки і ноги у них були сковані цепами так, що вони з силою могли переміщуватись.

Полонених гнали зовсім роздягненими і босими по снігу в великий мороз.

Місцеві жителі кидали в колону полонених сорочки і взуття, але полонені відмовилися їх брати, а пам’ятаю один з них сказав: «Загинемо за Батьківщину, за Радянський Союз, за Сталіна». Після цієї заяви полонені червонофлотці заспівали Інтернаціонал, за що німецькі солдати стали бити їх палками. Про те, що це були моряки, можна було б дізнатися по морським кашкетам.

Приведені в «Бабин Яр» червонофлотці були розстріляні німцями» [41] (док. №8).

В статті «Біль не втихає» М.Коваль пише: « Через місяць після розстрілу моряків ( лютий 1942 р.) тут розстріляли понад 40 українських націоналістів – підпільників, в числі яких була і поетеса О. Теліга. [42]

З вироку по справі Е. Ерлінгера:

«Після свого повернення з відпустки (приблизно 20.01.42) до прибуття в Київ обвинуваченого Ерлінгера (середина лютого 1942 р.) д-р Шумахер наказав провести 3-4 газації. Призначені для газації ув’язнені зазвичай рано вранці в дворі тюрми вантажилися в газовий автомобіль і після проведеної ще в дворі тюрми газації відвозились до протитанкового рову на північній окраїні Києва » [43] .

Німецькі архівні джерела дозволяють оцінити масштаб діяльності в цей період однієї тільки ОК - 5.

З вироку по справі Е. Ерлінгера:

«Сотні євреїв були знищені в Києві зимою 1941/42 рр. оперативною командою - 5» [44] .

«Повідомлення про події в СРСР» № 173 від 25 лютого 1942 р. дає можливість суттєво уточнити ці цифри:

«Оперативна команда - 5 з 12.01 до 24.01.42 включно за законами військового часу розстріляла 104 політичних функціонери, 75 саботажників і грабіжників та приблизно 8000 євреїв». [45]

Із висновку Надзвичайної Державної комісії по встановленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників, 27 листопада 1943р.:

«…В шести ямах розміром 10х3х3 і в одному котловані діаметром 20 м і глибиною 6 м, розташованих всередині [Сирецького] табору, зарито 650 трупів розстріляних і знищених іншими способами радянських громадян і військовополонених…

В процесі розкриття могил-ям встановлено, що в них не відбувалося нормального захоронення трупів, а мало місце хаотичне скидання і закопування трупів чоловіків і жінок. Трупи в ямах в більшості були без одягу і тільки на окремих трупах була рвана нижня білизна і черевики або тільки брюки.

… В котловані частина трупів лежала на закривавлених матрацах. Там же на землі валяються брудні пов’язки і бинти …

При судово-медичному дослідженні отримані дані, свідчать про те, що причиною смерті були вогнестрільні поранення голови, роздроблені кості черепа і нижньої челюсті ударом тупого твердого предмету.

Вогнестрільні рани розміщені в потиличній і висковій частині голови». [46]

Комісією було відкрито лише незначну кількість захоронень.

Одночасно продовжував працювати „конвеєр” на вул. Короленко, 33, де знаходилося гестапо. Кожну неділю до Бабиного Яру під’їжджали автомобілі з новими жертвами.

М. Луценко (свідчення 1945 р.) :

«… німецькі каральні органи почали систематичне планомірне знищення населення міста. Крім євреїв німці розстрілювали і радянський актив, людей з фізичними недоліками, військовополонених Червоної Армії та ін.

Кожні вівторок і п’ятницю до яру привозили машини арештованих з міста і розстрілювали.

Я бачила також, що неодноразово до яру підходили сірі криті машини, з яких виймали трупи.

Декілька разів я зустрічала ці машини, які йшли з міста, в них інколи було чути стогін людей. Думаю, що це були німецькі газові автомобілі для знищення людей. Зазвичай спереду такого автомобіля йшов легковий автомобіль з начальником і ззаду вантажний відкритий автомобіль з озброєними жандармами» [47] (док. №12).

В серпні – вересні 1943 року перед відступом німців із Києва трупи розстріляних радянських громадян були відкопані і спалені в спеціально підготовлених для цього печах.

Точна кількість людей, знищених фашистами у Бабиному Яру невідома до цього часу. Але більшість дослідників називають цифру приблизно 100-150 тисяч чоловік.

Куренівська трагедія

У 1950 році виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів, розташованих поблизу. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у відроги Бабиного Яру, які були розділені двома дамбами, де утворилися три окремих водоймища. Всього за десять років у такий спосіб до цих водоймищ було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту, зокрема, до водоймища № 3, де пізніше сталася аварія, 3 мільйони 191 тисячу кубічних метрів. Загальна площа намиву склала близько одного квадратного кілометра. Шар намиву сягав 30 метрів.

Намив виконувався на висотах від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва — Куренівки — але замість бетонної дамби було споруджено земляну, яка не відповідала ані проекту, ані нормам безпеки. Пропускна спроможність протиповіневого стоку складала лише 0,5 кубічних метри за секунду, що було недостатньо для виключення.

О 9.20 [13 березня] 1961 року прорвало дамбу третього водоймища, що було ближче до (Куренівки), і маса рідкої пульпи ринула вниз. Початкова висота валу сягала 14 метрів, а швидкість — 5 метрів за секунду. О 9.30 пульпа дісталася [Куренівки] та залила площу близько 30 гектарів. В районі вулиці Фрунзе висота валу зменшилась вдвічі. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями досягла трьох метр��в. Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один з автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав. Пульпою було практично повністю знищено трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули.

Куренівська катастрофа знищила 22 приватних одноповерхових будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гурт��житки.

У повідомленні урядової комісії про розслідування причин аварії було вказано: “В районі аварії загинуло 145 чоловік”. Зараз точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо.

У березні 2006 р., до 45-ї річниці катастрофи, у парку відпочинку, створеному на місці Бабиного Яру (біля зупинки громадського транспорту “Парк відпочинку”), було відкрито пам’ятник загиблим у вигляді двох кам’яних плит і дзвону між ними. Крім того, біля входу до колишнього трамвайного депо ім. Красіна (нині - Подільське депо) встановлено пам’ятник загибли�� працівникам підприємства. У музеї депо є ек������������������������позиці�� з фотографіями та іншими матеріалами про Куренівську катастрофу.

Після катастрофи у відрогах Бабиного Яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. За наказом спеціальної комісії, вода, що зібралася у відрогах через трубопровід, яким надходила до Бабиного Яру пульпа, вже у зворотному напрямку відкачувалась до кар’єрів цегельних заводів, а потім потрапляла до річки Сирець. В цей же час в Яру проектувалися та будувалися нові захисні споруди, зокрема, капітальна бетонна дамба. Частина пульпи, що вихлюпнулася на Куренівку, вже у затверділому стані поверталася самоскидами назад, використовувалася для засипки Яру. В цей же час було зроблено нову капітальну дамбу 172 метри завдовжки і 25 метрів заввишки, тобто таку, яку передбачав первісний проект початку 50-х років. На гребені дамби висадили молоді тополі. Для відводу води проклали водогін, в якому використали труби діаметром 100 см. Новий водогін міг перекачувати щосекунди 11 кубічних метрів води, тобто забезпечував надійну експлуатацію відрогів навіть за умов великої повені та тотальних злив.

Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинішньої [вул. Олени Теліги] ) та влаштовано парк.

Пам’ятники, встановлені у Бабиному Яру та поблизу нього.

Перший пам’ятник жертвам фашизму Урядом УРСР планувалося встановити зразу ж після війни. 13 березня 1945 року була прийнята Постанова Ради народних комісарів УРСР і Центрального комітету КП (б) У «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру» (док. №13). Але як пише Президент Єврейської ради України, голова фонду «Пам’ять Бабиного Яру» І. Левітас: «В 1949 році розгорталася боротьба з «безрідними космополітами», а фактично з євреями, і питання спорудження пам’ятника було заморожено більш ніж на чверть століття» [48] . 19 жовтня 1966 р. було прийнято спільне рішення Київського міськкомітету КПУ і держкомітету «Про встановлення пам’ятних закладних каменів на території Бабиного Яру і в сквері на привокзальній площі в Дарниці» [49] . Такий камінь і був закладений біля станції метро „Дорогожичі”, приблизно там, де в даний час стоїть пам’ятник розстріляним дітям. 2 липня 1976 р. біля вул. Дорогожицької був відкритий «Пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру», (фото № 4)(скульптори М. Лисенко, О. Вітрик, В.Сухенко, архітектори А. Ігнащенко, Л.Іванченко, В. Іванченков).

Спочатку пам’ятник хотіли встановити на місці масових розстрілів неподалік станції метро „Дорогожичі”. Але після засипки яру в 1961 році насипні ґрунти не могли витримати такий масивний монумент. Пам’ятник вирішили встановити на твердому ґрунті між двома місцями масових розстрілів: самим яром за вул. Мельникова і протитанковим ровом за вул. Дорогожицькою. Також врахували і той факт, що з протилежної сторони вул. О. Теліги був Сирецький концтабір, на території якого теж було вбито велику кількість людей.

В 1991 р., 29 вересня, на честь 50-тої річниці початку масових розстрілів в Бабиному Яру був встановлений пам’ятний знак – «Мінора» - єврейський семисвічник, присвячений трагедії єврейського народу (фото № 5) (архітектор Ю. Паскевич, інженер Б. Гіллер, художники Я. Левич, І. Левич), вона була поставлена на межі території колишнього Єврейського цвинтаря та колишнього Кирилівського православного цвинтаря, та одного з відрогів Бабиного Яру. Недалеко від головного монумента (1976 р.) 21 лютого 1992 р., у 50-ту річницю розстрілу Олени Теліги та її соратників поставили дерев’яний хрест у пам’ять про розстріляних членів ОУН (фото № 6). Пам’ятні знаки, які відображають різні сторінки трагедії Бабиного Яру, встановлені в 90-ті роки на розі вулиць Дорогожицької і Шамрило – в’язням Сирецького концтабора, на вул. Грекова, 22-а – Київським футболістам, на території Кирилівської лікарні – пацієнтам розстріляним в 1941-1942 рр.

В 2000 р. недалеко від «Мінори», на колишньому Кирилівському православному цвинтарі був встановлений хрест з написом: «На цьому місці 6 листопада 1941 р. були розстріляні священнослужителі архімандрит Олександр Вишняков і протоієрей Павло за заклики до захисту Вітчизни від фашистів» (фото № 7). 30 вересня 2001р. біля виходу зі станції метро «Дорогожичі» був відкритий пам’ятник розстріляним у Бабиному Яру дітям (фото № 8) (скульптор В. Медведєв, архітектори Р. Кухаренко і Ю. Мельничук).

30 вересня 2001 року між вул. Мельникова і вул. Дорогожицькою був закладений камінь з написом: «Цей камінь встановлено у день 60-ї річниці масового вбивства євреїв у Бабиному Яру на знак засвідчення спорудження на цьому місці общинно – культурного центру «Спадщина» (фото № 9). У 2005 році встановлений пам’ятник жертвам нацизму біля перетину вулиць Дорогожицької та Оранжерейної, з символічним зображенням концтабору та написами «Пам’ять заради майбутнього» і «Світові, знівеченому нацизмом». Апостроф у слові «Пам’ять» зроблено у вигляді латинської літери «u» («українці») зі штампом «Ost» («остарбайтери») (фото № 10). У березні 2006 р. за кошти Партії захисників Вітчизни встановлений пам’ятник жертвам Куренівської трагедії 1961 року, у 45-ту річницю катастрофи (фото № 11). Також встановлені невідомим автором три могильних насипи над урвищем з чорними металевими хрестами. На одному з хрестів напис: « И на этом месте убивали людей в 1941. Господи упокой их души » (фото № 13 ).

Література та джерела.

1. Пономаренко Л., Резник О. Короткий топонімічний довідник. – К., 2003.- С.8.

2. Пояснительная записка к генеральному плану реконструкции г. Киева. – К., 1936. – С. 74 // ЦДН ДБ при ЦДАВОУ у м. Києві.

3. Київ. Енцикл. довід. /Ред. А.В. Кудрицький. – К., 1981. – С. 375.

4. Схема маршрутів і проїздів м. Києва з розподілом їх на кілометри та частини клм. Офіц. Вид. Секції Транспорту, Зв’язку, Шляхобудівництва, Київ. Міськ. Ради; Склад: Тевер І. Ю., Малишев П. В., Пекер А.Ю. – 1:10000. – К., 1932.

5. Большая советская энциклопедия . – М., 1936. – Т.32.- Стб. 255-256

6.Державний архів Київської області, ф. Р – 4322, оп.1.

7. Ср.: «Проект нових назв вулиць» 1941 р. (ДАКО, ф. Р – 2356, оп. 1,спр.50, арк.64) і список домоуправлінь 1943 р.

8. Левитас И. Бабий Яр: Спасители и спасенные. – К., 2005.

9. Вулиці Києва: Довід./ Ред. А.В. Кудрицький. – К.,1995. – С.69.

10. Малая советская энциклопедия. – М., 1937. – Т.5 – С.419.

11.Левитас И. Дети Бабьего Яра. – К., 2008.

12. Кравчук А.А. Воспоминанья семьи Кравчуков. – К., 2001. – С. 105 – 106,108

13. Нюрнбергский процесс: Сб. материалов. Изд 2-е испр. И доп. /Ред. К.П. Горшенин и др.. – М., 1954. – Т. (далее – Нюрнбергский процесс). – С. 643.

14. Кузнецов А. Бабий Яр: Роман – документ // Юность. – 1966. - №10. – С.28.

15. Фонд «Пережившие Шоа», видеосвидетельства Л. Заворотной, 1 окт. 1997 р., касс. 3

16. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941-1944 годах / Сост. А. Круглов . – К., 2002. – С. 78.

17. Кегель Г. В бурях нашего века: Записи разведчика-антифашиста. – М., 1987.

18. Левитас Ф., Шимановский М. Бабий Яр: Страницы трагедии.- К.,1991.

19. Павленко П., Примост В. Академия геноцида, или монолог о страшном суде // Комсомольское знамя. – 1990. – 8 мая.

20. Левитас И. Бабий Яр: Книга памяти. – К., 2005.

21. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945. – К., 1965. – Т.1. – С.675-676.

22. Евстафьева Т., Нахманович В. Бабий Яр: человек, власть, история //К., 2004.

23. Київський процес: Док. та матеріали. – К., 1995. – С.42.

24. Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 рр.). Изд. 3-е. – М., 1985. .

25. Мартыненко Б.А. Указ.соч. // Die Shoah von Babij Jar. – S.365

26. Петрашевич Ю. Зазн.праця // Київ. – 1994. - №5/6. – С.103.

27. Будник Д., Капер Я. Указ. Соч. – С.162.

28. Король В.Ю.Бабин Яр та гітлерівський геноцид проти інтелігенції й військовополонених // вісник Київ. ун-ту. Сер. іст.-філ. наук. – 1992. – Вип.8.- 23.

ПЕРЕЛІК ДОКУМЕНТІВ

№1. Розпорядження Президента України № 1172/2005 – рп «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви».

№2. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.03.2007 р. «Про Державний історико – меморіальний заповідник «Бабин Яр».

№3. Протокол розглядання деяких питань розміщення об’єктів реконструкції вулиці Олени Теліги у районі перетину з вулицею Мельникова від 13.03.1999 р.

№4. Из протокола допроса в Прокуратуре в качестве свидетеля очевидца расстрелов в Бабьем Яру А. Евгеньева. 14 февраля 1967 г.

№5. Из протокола допроса в НКВД в качестве свидетеля очевидца расстрелов в Бабьем Яру П. Клепко (Савицкой). 31 июля 1980г.

№6. Из протокола допроса в КГБ в качестве свидетеля очевидца расстрелов в Бабьем Яру И. Черняковой. 23 сентября 1980г.

№7. Из протокола допроса в НКВД в качестве свидетеля очевидца расстрелов в Бабьем Яру И. Яновича. 5 ноября 1943 г.

№8. Из протокола допроса в НКГБ в качестве свидетеля очевидца расстрелов в Бабьем Яру Н. Горбачевой. 28 ноября 1943 г.

№9. Из протокола допроса в КГБ в качестве свидетеля спасшегося от расстрела в Бабьем Яру С. Таужнянского. 20 мая 1980г.

№10. Из протокола допроса в КГБ в качестве свидетеля спасшегося от расстрела в Бабьем Яру Я. Экеля. 28 июля 1980г.

№ 11. Из протокола допроса на Киевском процессе в качестве свидетеля спасшейся от расстрелов Д. Проничевой. 12 января 1946 г.

№12. Из протокола допроса в НКВД в качестве свидетеля очевидца расстрелов в Бабьем Яру М. Луценко.27 декабря 1945 г.

№ 13. Постанова Ради народних комісарів УРСР і Центрального комітету КП (б) У «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру»

[1] Пономаренко Л., Резник О. Короткий топонімічний довідник. – К., 2003.- С.8.

[2] Евстафьева Т., Нахманович В. Бабий Яр: человек, власть, история. – К., 2001. – С. 67-68

[3] Пояснительная записка к генеральному плану реконструкции г. Киева. – К., 1936. – С. 74 // ЦДН ДБ при ЦДАВОУ у м. Києві.

[4] Київ. Енцикл. довід. /Ред. А.В. Кудрицький. – К., 1981. – С. 375.

[5] Схема маршрутів і проїздів м. Києва з розподілом їх на кілометри та частини клм/ Офіц. Вид. Секції Транспорту, Зв’язку, Шляхобудівництва, Київ. Міськ. Ради; Склад: Тевер І. Ю., Малишев П. В., Пекер А.Ю. – 1:10000. – К., 1932.

[6]. – М., 1936. – Т.32.- Стб. 255-256

[7], ф. Р – 4322, оп. 1, спр.3, арк.49

[8] ДАКО, ф. Р – 4322, оп. 1, спр. 3, арк. 49

[9] Потрібно відмітити, що в довіднику А.Кудрицького вказується, що цей дім носив №23, а в №15 розташовувався «Лук’янівський клуб» (Київ: Енцикл.довід. – С.375).

10 Ср.: «Проект нових назв вулиць» 1941 р. (ДАКО, ф. Р – 2356, оп. 1,спр.50, арк.64) і список домоуправлінь 1943 р. (Там само, оп. 17, спр.18, арк.41).

11 Малая советская энциклопедия. – М., 1937. – Т.5 – С.419.

[12] Левитас И. Бабий Яр: Книга памяти. – К., 2005. – С.9

[13] Кравчук А.А. Воспоминанья семьи Кравчуков. – К., 2001. – С. 105 – 106,108

[14] Нюрнбергский процесс: Сб. материалов. Изд 2-е испр. И доп. /Ред. К.П. Горшенин и др.. – М., 1954. – Т.! (далее – Нюрнбергский процесс). – С. 643.

[15] Кузнєцов А. Бабий Яр: Роман-документ // Юность. – 1996. - №0. – С.28.

[16] ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр. 1, т.1, арк. 180.

[17] ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр. 1, т.1, арк. 196.

[18] Там само, арк. 238

[19] Фонд «Пережившие Шоа», видеосвидетельства Л. Заворотной, 1 окт. 1997 р., касс. 3

[20] Там же, касс. 10.

[21] Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941-1944 роках/ Сост. А.Круглов. – К., 2002 (далее – Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины). – С. 78.

[22] ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр. 1, т.1, арк. 287.

[23] Левитас И. Бабий Яр: Книга памяти. – К., 2005. - С.9.

[24] Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины. - С. 99

[25] Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины. - C.77.

26 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945. – К., 1965. – Т.1. – С.79

27 Король В.Ю. Бабин Яр та гітлерівський геноцид проти інтелігенції й військовополонених // Вісник Київ.ун-ту. Сер.іст.-філ. Наук. – 1992. – Вип.8. – С..23

28 СД – SD: Sicherheits – Dienst – служба безопасности.

29 Київський процес: Док. та матеріали. – К., 1995. – С.42.

30 Евстафьева Т., Нахманович В. Бабий Яр: человек, власть, история. – К., 2001. – С. 94-95

31 ДА СБУ, ф.65, спр. 937, т.1, арк.2.

32 Там само, арк. 3.

[33] Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 рр.). Изд. 3-е. – М., 1985 . – С. 130-131.

34 ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр.1., т.1, арк..178. Ср.: Преступные цели – преступные средства. – С.126.

[35] Там само, арк. 125.

[36] Там само, арк.232.

[37] Мартыненко Б.А. Указ.соч. // Die Shoah von Babij Jar. – S.365.

[38] ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр.1, т.1, арк. 76

[39] Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины. – С. 82-83.

[40] Левитас И. „Дети Бабьего Яра”.-К., 2008.-с.10

[41] ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр.1, т.1, арк. 179. Ср.: Преступные цели, преступные стредства. – С. 126-127.

[42] Левитас И. Бабий Яр:Спасители и спасенные. – К., 2005. – С.253.

[43] Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины. – С. 141.

[44] Там само, арк.140.

[45] Там само.- С.116

[46] Київський процес.- С. 133-134.

[47] ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр.1, т.1, арк. 162

[48] Левитис И. Бабий Яр: Книга памяти. К., - 2005. С. - 490

[49] ДАКО, ф. П-1, оп. 22, спр. 136, арк.62.