Програмна стаття очільниці НІМЗ "Бабин Яр" Рози Тапанової для Історичної правди
Долаючи "Голокост пам'яті"
Війна вимагає нових підходів до меморіалізації. Два найпоширеніших в Україні формати роботи з пам'яттю – кладовище і музей – не роблять пам'ять живою. Вони виносять її в простір дат і офіційних заходів, які мало торкаються нашого життя. Результат цього підходу відображають цифри: у 2021 році лише 55% українців знали, що Бабин Яр знаходиться в Києві, а 26% зізналися, що їм невідомо його місцезнаходження.
Майже 30% українців думає, що Голокост стосується тільки євреїв. Масштаб трагедії вражає, але у свідомості вона ніби локалізована в межах одного етносу.Та поруч з українськими євреями у похованнях Бабиного Яру лежать також військовополонені, підпільники, члени Організації українських націоналістів…
І це є відлунням імперського наративу, того "Голокосту пам'яті", який вчинив СРСР, щоб фрагментувати наше сприйняття себе. Змусити нас повірити, що злочини стосувалися інших. Але там, де пам'ятають про Голокост, будуть пам'ятати також про всіх нас – людей. Про Голодомор. Про Катинь. Про Сюргюн. Про Великий терор.
Сьогодні на цій фрагментації базується російська ідеологія війни проти України. Росіяни хотіли би переконати світ, що вони воюють з якимись уявними групами – "бойовиками", "нацистами", ще кимось. Але в масових похованнях лежать звичайні українці, і звичайних українців вбивають російські ракети у Чернігові, Краматорську, Одесі, Львові, інших містах.