Будівля зведена у 1899 році за проєктом архітектора Володимира Ніколаєва. У серпні–вересні 1943 року будинок був казармою німецької окупаційної влади, яка реалізувала в ньому секретну «Операцію 1005»: спалювала тіла жертв розстрілів 1941–1943 років у Бабиному Яру. У 1962 року у будинку облаштували гуртожиток для хокейної команди «Сокіл». З 2015-го контора є частиною Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр».
Відновлений історичний об'єкт знаходиться біля колишньої контори єврейського цвинтаря на вулиці Юрія Іллєнка 44, поруч із територією Бабиного Яру. Браму відтворили у 2018 році за проектом компанії «Раден» на замовлення Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр». Оригінал був зруйнований на початку 1960-х.
Встановлений 29 вересня 1991 року на межі колишніх Єврейського та Кирилівського кладовищ на вшанування загиблих у Бабиному Яру євреїв до 50-х роковин трагедії. Автор проекту — архітектор Юрій Паскевич, автори скульптурних рельєфів — художники Яким Левич та Олександр Левич, Інженер-конструктор каркаса пам'ятника — Борис Гіллер.
Лапідарій було встановлено у вересні 2017 року. Приблизно 70 меморіальних плит і надгробних пам’ятників (мацев) з ліквідованого Єврейського кладовища, що були знайдені науковцями на території Реп'яхового яру, були встановлені вздовж «Дороги скорботи», яка простягається від будівлі по вулиці Юрія Іллєнка 44 до пам’ятного знаку «Менора».
Створення пам'ятника було ініційоване у 1998 році в Києві. Якийсь час пам'ятник стояв у Кам'янці-Подільському. 23 вересня 2016 року його було перенесено на територію заповідника до 75-х роковин першого масового розстрілу ромських таборів.
Памʼятник встановлений у 2001 році. Автором скульптури став Валерій Медведєв, архітекторами — Руслан Кухаренко та Юрій Мельничук. У 2016 році був відреставрований у рамках пам'ятних заходів, присвячених 75-м роковинам початку масових страт у Бабиному Яру.
Олена Теліга — поетеса, літературна критикиня та активна діячка Організації українських націоналістів (ОУН) під проводом Андрія Мельника. Під час окупації Києва вона стала жертвою нацистських репресій.
Церемонія відкриття пам’ятника Олені Телізі та її соратникам відбулася 25 лютого 2017 року. Автори скульптурної композиції — Олександра Рубан та Віктор Липовка.
Пам'ятний хрест у Бабиному Яру встановлено у лютому 1992 року на вшанування пам'яті Олени Теліги та членів Організації українських націоналістів (ОУН) під проводом Андрія Мельника. Під час німецької окупації нацисти вбили декілька десятків членів організації, серед яких була відома українська поетка Олена Теліга. З часом дерев'яний хрест замінили на кам'яний.
Офіційний державний пам'ятник було встановлено 2 липня 1976 року у верхів'ях Бабиного яру, між двома місцями масових розстрілів: самим яром за вулицею Юрія Іллєнка і протитанковим ровом за вулицею Дорогожицькою та навпроти місця Сирецького табору за вулицею Олени Теліги. У 1989 році поруч із оригінальними написами українською та російською мовами було встановлено плиту з написом мовою їдиш.
Пам'ятник 21-річній радянській підпільниці Тетяні Маркус був відкритий 1 грудня 2009 за ініціативи Іллі Левітаса та організацій, які він очолював — Єврейської конфедерації України та фонду «Пам'ять Бабиного Яру».
13 березня 1961 року через порушення норм будівництва та експлуатації прорвало захисну дамбу в районі Бабиного Яру, через що селевий потік із рідкої глини та піску затопив околиці Куренівки. Внаслідок катастрофи загинуло 145 людей за офіційними даними, проте радянська влада приховувала реальну кількість жертв, кількість яких могла сягати півтора тисячі людей. Пам'ятник жертвам Куренівської трагедії був офіційно відкритий у березні 2006 року. Монумент встановили на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», неподалік від перетину вулиць Олени Теліги та Дорогожицької, поблизу верхньої частини колишнього відрогу Бабиного Яру .
Ця місцевість не зазнала глобальних змін з часів початку масових розстрілів 1941 року в Бабиному Яру.
В цьому приміщенні примусово ночували євреї у ніч з 29 на 30 вересня 1941 року. Зараз це приміщення супермаркету “Сільпо”.
Рів був викопаний недалеко від Бабиного Яру радянськими органами влади з метою оборони міста в 1941 році під час Другої світової війни. З жовтня того ж року він став місцем нацистських убивств та захоронень радянських військовополонених та цивільних громадян, зокрема, євреїв.
Поблизу Лукʼянівського військового кладовища євреїв змушували залишити особисті документи, цінні речі та частину одягу перед розстрілом 29 та 30 вересня 1941 року.
Пауліна Пукіте (Литва), 2026
1 березня 2022 року, близько 17:10, російські війська випустили дві ракети по Київській телевежі. Одна влучила в апаратну мовника — ніхто зі співробітників не постраждав. Друга вбила людей, які були в той момент на вулиці.
Загинуло пʼятеро людей, ще пʼятеро дістали поранення. Серед загиблих — телеоператор, який працював неподалік вежі, жінка і родина: двоє дорослих та 11-річна дитина.
Удар стався на території Бабиного Яру — за кількасот метрів від місця, де в 1941–1943 роках нацисти вбили десятки тисяч людей, переважно київських євреїв.
Довга чорна тінь ніби падає від телевежі й перетинає тротуар. Вона не огороджена й не піднята над землею: щоб пройти далі, потрібно переступити через неї. Робота не вимагає зупинки, проте й не дає пройти повз без уваги.
Тінь вписана у щоденний міський маршрут, яким люди йдуть до метро й повертаються додому. Саме в цьому співіснуванні з буденністю й полягає задум художниці: слід війни не винесений на пʼєдестал, а залишений там, де все сталося.
Усі ми пам’ятаємо, як на самому початку повномасштабного вторгнення, 1 березня 2022 року, російська ракета, випущена по Київській телевежі, влучила в територію меморіалу «Бабин Яр», убивши п’ятьох людей, серед яких 11-річна дитина. Уже тоді стало зрозуміло, що для агресора немає нічого святого.
Для мене як литовської художниці велика честь отримати запрошення від української державної установи — Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» — створити мистецький обʼєкт у публічному просторі, щоб вшанувати памʼять жертв сучасної війни на місці масових розстрілів.
У роботі застосовано сучасний підхід до створення монументів: вона пропонує горизонтальну форму замість вертикальної. Це інтервенція в повсякденне вуличне середовище — пронизливий маркер трагічних подій. «Тінь ракети» простягається через тротуар — з того боку, звідки прилетіла ракета, — і врізається в землю, де загинули люди. Вона відкриває незагоєну рану в землі, яка свідчить про десятки тисяч втрачених життів. Де б ви не торкнулися цієї землі, там, під нею, лежать понівечені дорогоцінні людські життя.
Протиставляючи жорстокості красу, робота вшановує памʼять пʼяти невинних людей, чиї життя забрав російський ракетний удар 2022 року — тут, на території трагедії Бабиного Яру. Вона повʼязує це безглузде вбивство з масовим убивством київських євреїв, яке відбувалося на цьому місці у 1941–1943 роках. Чорна «тінь ракети» врізається в землю, наче відкриваючи рану, щоб нагадати нам, що життя кожної людини є безцінним — незалежно від того, як давно воно було жорстоко обірване. Дорогоцінною і священною є земля цього місця пам'яті.
Пауліна Пукіте
Пауліна Пукіте (нар. 1966, Вільнюс) — художниця, письменниця, кураторка й критикиня. Навчалася у Вільнюській академії мистецтв і Королівському коледжі мистецтв у Лондоні, викладає у Вільнюській академії мистецтв. Живе й працює у Вільнюсі та Лондоні.
Її практика охоплює інтервенції в публічному просторі, сайт-специфічні інсталяції, рухомі зображення й роботу зі знайденими обʼєктами та текстами. Художні стратегії Пукіте свідомо стримані, майже непомітні: вона радше зміщує звичний погляд, ніж будує монумент.
Тема памʼяті проходить крізь усі її роботи. У 2017 році Пукіте курувала 11-ту Каунаську бієнале «There and Not There» («Там і не там»), присвячену питанню (не)можливості памʼятника: бієнале ставила під сумнів популістську практику зносити й ставити монументи слідом за зміною політичних режимів і шукала нові, сучасні стратегії вшанування памʼяті.
Тінь — повторюваний мотив у роботах художниці. У 2022 році для виставки «Difficult Pasts. Connected Worlds» у Національній галереї мистецтв у Вільнюсі (колишньому Музеї революції) вона створила серію скульптурних інтервенцій «Тіні»: тіні без видимого джерела, розміщені в непомітних місцях будівлі. Виставка була присвячена замовчуваним травмам Східної Європи.
«Тінь ракети» продовжує цю лінію, але вперше тінь має точне джерело, дату й місце.
«Тінь ракети» реалізовано до 85-х роковин трагедії Бабиного Яру.
Пауліна Пукіте (Литва), 2026
29 вересня 1941 року в Бабиному Яру почалися масові розстріли: за два дні нацисти вбили тут майже 34 тисячі київських євреїв. Вбивства тривали до 1943 року, жертвами були також роми, пацієнти психіатричної лікарні імені Івана Павлова, радянські військовополонені, підпільники, заручники.
Відвідувачі та відвідувачки можуть продовжити червону лінію: викласти на землі коротку смужку з дрібних камінців, пофарбованих у червоне, заповнити прогалини в лінії червоним восковим олівцем чи крейдою — будь-де на території Бабиного Яру. Багато дерев позначено червоною ниткою. Якщо ви побачите, що вона порвана або пошкоджена, звʼяжіть її, будь ласка.
Переривчаста червона лінія на деревах, будівлях, парканах, ліхтарних стовпах, сходах і каменях на цій території позначає символічний контур меморіальної території Бабиного Яру, місця масових убивств у 1941–1943 роках. Червоні позначки на обʼєктах у публічному просторі, особливо на живих деревах, роблять їх вразливими, виокремленими, небажаними. Якщо це нас тривожить — значить, ми небайдужі, значить, нам не все одно. Позначки тут метафоричні: дерева позначені не під вирубку, а на збереження. На збереження памʼяті.
Червона лінія поєднує універсальне з особистим і простягається з минулого в теперішнє. Вона — наче нитка, розпущена з тієї маленької червоної вʼязаної шапочки, знайденої серед одягу вбитих євреїв Києва. Це запрошення до кожного та кожної, хто сюди приходить: зберігати памʼять про трагедію живою — спільними і невпинними зусиллями зʼєднувати розірвану лінію.
Пауліна Пукіте (нар. 1966, Вільнюс) — художниця, письменниця, кураторка й критикиня. Навчалася у Вільнюській академії мистецтв і Королівському коледжі мистецтв у Лондоні, викладає у Вільнюській академії мистецтв. Живе й працює між Вільнюсом і Лондоном.
Її практика охоплює інтервенції в публічному просторі, сайт-специфічні інсталяції, рухоме зображення й тексти. Її стратегії свідомо стримані, майже непомітні: вона радше зміщує звичний погляд, ніж зводить традиційний монумент.
Наскрізна тема її робіт — памʼять. У 2017 році вона курувала 11-те Каунаське бієнале «Там і не там», присвячене питанню (не)можливості монумента. Бієнале ставило під сумнів популістську практику знесення і встановлення памʼятників, а також традиційні способи вшанування, і шукало нові, сучасні стратегії комеморації.
Роботу «Тонка червона лінія» реалізовано до 85-х роковин трагедії Бабиного Яру.